"Ми кожного дня приймали рішення бути українцями..."
Волонтерство. Досить популярне сьогодні явище безкорисливої допомоги. Так було не завжди, на жаль, ще рік тому нас дивували люди, які за власним бажанням кидали роботу, забували про справи і йшли допомагати на Майдан на барикади. Сьогодні ж кожен другий українець — волонтер. Війна сколихнула нашу свідомість, вона пробудила співчуття у серцях мільйонів громадян, і люди готові виносити з дому останній одяг, їжу та гроші, аби хоч якось допомогти.
Мені у 16 було важко збагнути масштаб розпочатого, щодня проходячи повз вибудовані стіни укріплень, "беркут", огорожі, я знала, що відбувається те, що, безперечно, через десятки років назвуть історією, про що буде багато книжок і документальних фільмів і я, як частина цього, не можу отак просто проходити вранці і не звертати уваги. Це боротьба, боротьба моєї країни, а отже — моя.
Приходячи до аудиторії, вчителі спостерігали значну відсутність учнів та мовчали, бо знали, що ці зовсім ще юні, тендітні дівчатка — на Майдані. Вони допомагали у якості медсестер, кухарів, громадських журналістів. Було холодно, темно, та не самотньо, бо ми були разом, ніколи ще я не відчувала таку спорідненість із моїми друзями. Наш день починався о 7-й, а закінчувався близько 21-ї. Він закінчувався, бо вдома чекали батьки, які думали, що дівчата сумлінно гризуть граніт науки у ліцеї. Неправда в ім’я чогось здавалася нам благородною, кожна з нас знала, чому вона там, без будь-якої вигоди для себе, ми просто кожного дня приймали рішення бути українцями.
Щодня бачили поранених, спілкувалися з ними, бо ж кожному потрібна була допомога, підтримка або ж просто тепле людське слово. Наслухалася сотні історій, сотні життів промайнули перед моїми очима немов кінострічка. Кожна з них була б гідною права бути опублікованою, та я розповім одну, вона особлива особисто для мене…
Він — герой, а на вигляд чоловік 40 років, ніхто навіть не здогадався б, що йому всього 32, всі факти його молодої особистості приховує сивина на скронях та вистражданий роками погляд, як у старої людини. Женя приїхав із Сумщини, його Батьківщиною є широкі луки і безкраї поля сумської області. Село Барвінкове, назва така чиста, сонячна, такий є і Євген. Він мудрий у своїх рішеннях — із посмішкою на обличчі і зарядом позитиву всередині. Батьки хлопця померли, коли тому виповнилося 5 років, тож гіркий присмак горя парубок відчув ще з дитинства. Дружини досі не було. "Були дівчата, — казав, — та одна зрадила, інша пішла не пояснивши причину, загалом, не склалося". Повертаючись з роботи, зайшов до кафе випити пива, і того рокового вечора почув новини у спорт-барі про побиття студентів, не думаючи, зібрався і через два дні був у Києві. Що керувало хлопцем, я так і не зрозуміла, чи то виснажена душа, що так і не знайшла кохану людину; чи такі недалекі дні студентства... Не сказав чому, а просто опинився тут, бо щось покликало, щось таке далеке з київського Майдану. Ми зустрілися вже у лютому, зараз не пригадаю, якого саме числа, та знаю, що було ще холодно і я мерзла тими днями у своєму пальтечку. У Жені була гуля на руці, у той день ми з дівчатами допомагали у медчастині, я замазала синяк і перебинтувала із такою шкільною старанністю, що цей чоловік заговорив до мене про особисте, так і дізналася про цю історію. Ми більше звісно не бачилися, потім почалися справжні запеклі бої, коли батьки не випускали з дому, а далі я більше не бачила його серед майданівців.
Ті дні були не забутніми. Волонтерство — це розмір твоєї душі, це відчуття, коли віддаєш щось своє, власне і радий поділитися тим. Сьогодні, на жаль, все має свою ціну, але у нас, волонтерів, вона чисто символічна: посмішка очей у відповідь — це робить нас щасливішими, від того, що змогли хоча б чимось допомогти нашим захисникам, хоча б якось віддячити за мирне життя.
Источник: 24tv.ua
|